Сиблінг — це перше дзеркало.
У ньому дитина вбачає не лише себе,
а й свою загрозу.
Того, хто може забрати погляд матері,
відтягнути на себе теплі руки батька.

Ревнощі тут — не зло.
Це страх втратити рай,
з якого ти ще не вийшов.

Любов між братами й сестрами завжди подвійна.
Ти — мій. І я люблю тебе.
Ти — забрав моє. І я ненавиджу тебе.

Ця амбівалентність — не дефект,
а сама суть ранніх стосунків.
Вона вчить, що прив’язаність може бути з напругою,
що любов не завжди чиста,
але від цього не перестає бути любов’ю.

Іноді діти стають союзниками.
Їх єднає спільна оборона від самотності,
мов два човники в одному потоці,
що ховаються під одним покривалом.
Союз народжується не з ідилії,
а з потреби не бути покинутим.

Батьки мріють про рівність,
але дитині потрібне інше:
побачити, що її унікальність не розчиняється в інших,
що любов — це не пай,
який треба ділити,
а простір, де її бачать.

Іноді брат або сестра стають другим контейнером —
тим, хто бере на себе таємниці,
які ще страшно показати дорослим.
Це теж частина амбівалентності:
там, де заздрість, — і близькість;
там, де конкуренція, — і підтримка.

Доросла любов до сиблінга починається тоді,
коли ми перестаємо боротися
за одне й те саме місце в серці матері.
Коли ми визнаємо:
у кожного — свій шлях до любові,
своє місце в історії родини,
своє право бути.

Сиблінгові стосунки — це перша школа
амбівалентності, конкуренції,
таємних союзів і примирень.

Це поле, де дитина вчиться
не лише ділити,
а й залишатися собою,
відчувати й ненавидіти,
любити й відпускати.

І, можливо, саме тут закладається здатність
жити з Іншим, не втрачаючи себе.