Дорослішання — це не рух угору.
Це здатність оглянутися назад
і не осліпнути від того, що побачиш.

Ми ростемо не тілами, а здатністю витримувати власну історію.
Здатністю не тікати від дитячих кімнат,
де досі стоїть запах сліз та образ,
і не розбивати дзеркала, в яких відбивається беззахисність.

Дорослішання починається там, де зникає всемогутня мати.
Світ більше не має центру, й любов уже не обіцяє порятунку.
Ти вчишся стояти на землі, яка не тримає — а просто є.

У кожному розчаруванні чути подих ранньої зради.
Ми впізнаємо старі сцени — де чекали, що нас помітять,
де вірили, що любов не зникне.
І все одно повертаємося туди — бо надія сильніша за пам’ять.

Зрілість — це не спокій.
Це здатність витримати суперечність:

любити — й злитися,
бажати — й боятися втрати.

Любов доросла тоді, коли інший перестає бути ліками.
Коли він — не порятунок, а просто людина,
з власними темрявами,
які можна витримати поруч.

Бути в контакті —
означає не зливатися,
а стояти поруч і не відвертатися,
коли в іншому є й любов, і ненависть.

Бо баланс між фантазією та реальністю зберігається не в самоті,
а у відносинах, де обидва бачать,
як їхні світи стикаються,
й не тікають від цього дотику.

Дорослішання —
це коли замість того, щоб шукати новий рай,
ти вчишся жити після вигнання.
І знаходиш у цьому несподівану гідність.