Ми звикли думати, що ми — це наша історія.
Те, що з нами трапилося, що прожито й вивірено біографією.
Але Лакан каже: Я — це не сума пережитого.
Між подією та буттям — прірва.
І в цій прірві — суб’єкт.
Той, хто вижив після всіх своїх ідентичностей.

Коли Я розпадається — у депресії, у поразці,
у тиші, де слова втрачають вагу,
з’являється сила заперечення.
Вона — смертельна, бо відтинає живе:
«Я — не те, що зі мною сталося».
І трохи далі — у дзеркалі:
«Ти — не те, що має цінність».

Заперечуючи себе, ми звинувачуємо Іншого.
Відкидаючи Іншого — втрачаємо себе.
Так народжується параноїдна структура Я,
де внутрішня тріщина проектується назовні,
і світ стає віддзеркаленням власного безладу.

Це і є делірій чистої душі,
та форма божевілля, у якій суб’єкт зберігає уявну чистоту,
передаючи «бруд» всесвіту.
Він ненавидить людство —
бо не витримує власної людської слабкості.

У ревнощах, у еротоманії, в нескінченних інтерпретаціях
він шукає доказ своєї невинності.
Але аналіз показує:
щоразу, коли суб’єкт себе заперечує —
він рятується від зустрічі з істиною:
у його недосконалості живе життя.

Бути — означає прийняти свою невідповідність собі.
І, можливо, лише там,
де Я перестає бути в’язницею досвіду,
починається справжня зустріч —
не зі світом, не з іншими,
а з тим, хто всередині ще здатен говорити,
попри всі заперечення.