Від самого моменту народження життя суб'єкта пронизане втратами. Цей процес починається з першого вдиху немовляти: з втратою материнського тіла, яке забезпечувало безпеку, тепло й симбіотичну єдність. Цей перший акт відокремлення — народження — вже задає тон усьому людському життю, в якому втрати стають неминучою частиною шляху.

Психоаналітична традиція розглядає втрати не як випадкові події, а як структурні елементи формування суб'єкта. Кожна втрата — від переходу через раннє дитинство до підліткового віку та дорослості — це виклик, який потребує внутріпсихічної роботи. На кожному етапі життя суб'єкт стикається з необхідністю:

·        Прийняти втрату ілюзій про всемогутність.

·        Змиритися з обмеженнями, які накладає реальність.

·        Пережити біль розриву зв'язків, які колись забезпечували безпеку й комфорт.

Зигмунд Фрейд наголошував, що будь-яке бажання, звернене на об'єкт, неминуче пов'язане з ризиком втрати, і суб'єктивність народжується саме в цьому полі напруги між володінням і втратою.

Акт народження — це перша й кардинальна втрата, коли суб'єкт переживає відокремлення. Пуповина руйнується, і немовля змушене адаптуватися до світу, де більше немає постійного зв'язку з материнським тілом. Ця втрата фізичної симбіотичності стає основою для розвитку психічної структури, де суб'єкт вчиться керувати своєю залежністю, поступово набуваючи автономії.

Кожен етап дорослішання несе з собою втрати. Раннє дитинство — це втрата власної всемогутності, а також образу досконалих і величних батьківських фігур. Підлітковий вік супроводжується втратою дитячої наївності та безтурботності. Доросле життя вимагає втрати уявлень про те, що все може бути ідеально. Ці втрати, як не парадоксально, є умовами розвитку: вони дають змогу суб'єкту будувати свою ідентичність, знаходити нові смисли й адаптуватися до реальності.

Психоаналітична теорія наголошує, що втрати необхідні для становлення суб'єкта. Без втрат не може виникнути усвідомлення власного бажання, оскільки бажання завжди пов'язане з нестачею, з тим, чого в нас немає.

Переживання втрат може стати джерелом як болю, так і зростання. У процесі жалоби, про яку писав Фрейд, суб'єкт стикається з необхідністю інтеграції втрати у своє психічне життя. Траур дає змогу пережити біль розриву і знайти новий спосіб існування без втраченого об'єкта.

Утім, коли втрата не проживається, а витісняється, вона може ставати джерелом психічної патології. Неусвідомлені втрати часто проявляються в симптомах, наприклад, у депресії або тривожних станах, де суб'єкт продовжує несвідомо утримувати зв'язок із втраченим об'єктом.

Парадокс втрат полягає в тому, що саме через нестачу суб'єкт знаходить своє бажання. Бажання народжується там, де є щось, чого ми не можемо повернути. Таким чином, втрата не тільки руйнує, а й створює: вона дає можливість шукати, бажати, любити, жити.

Людське життя являє собою постійний рух між надбанням і втратою, між прив'язаністю та розривом. Втрата — не трагедія, а фундаментальна умова існування суб’єкта. Усвідомлення цієї істини допомагає людині не тільки впоратися з втратами, а й бачити в них можливість для особистісного зростання, розвитку і набуття нового сенсу.

Психоаналіз допомагає зрозуміти, що втрати — це не закінчення, а початок чогось нового. Вони дають нам змогу усвідомити, що, незважаючи на біль і нестачу, ми продовжуємо жити, бажати, любити і знаходити в житті те, що робить його гідним існування.