Наприкінці свого третього семінару «Психози», який тривав протягом 1955 – 1956 років, Жак Лакан робить жест, нехарактерний для консервативного викладача: він відмовляється від власного стилю — чіткого, різкого, концептуального — і замінює його чужим, поетичним. Він завершує курс, як сам зізнається, «сторінкою», взятою у Гійома Аполлінера — поета, здатного сказати про психоз те, що вислизає від теоретичної мови.

Цей жест не є випадковим. Це не прикраса. Це акт аналітика, який знає, що є такі форми страждання, які можна почути, але не можна пояснити. І що є така мова, в якій чутно не те, що сказано, а те, що не може бути сказано інакше.

Лакан читає нам уривок з поеми «Гниючий чарівник». У ній головний герой, ув'язнений у гробниці, веде діалог із самою смертю, із жінкою-обманщицею, із часом. Він гниє — і говорить. Не маренням, а повноцінною мовою. І ось, в один момент з'являється якийсь персонаж — чудовисько, у якого, як здається, є ключ до людської душі. Той самий ключ, що лежить у трикутнику: фалос (батько) — мати — немовля.

Це чудовисько нявкає, шукає, кличе. Але у відповідь — тільки крик сов. Воно залишається голодним, безплідним, ізольованим. Його єдина гідність — голод. «Я хочу їсти», — каже воно. «Хто їсть, той більше не самотній».

У цьому епізоді з вражаючою точністю чується драма психотичного суб'єкта. Він намагається увійти в мову, кличе, подає сигнали — але не знаходить Іншого, який би відповів. Його мова — не порожня. Вона є. Але вона не вбудована в ланцюжок означників. Немає символічного місця, з якого можна було б говорити: «я — це я, і ти — це ти».

Голод чудовиська — це не просто тілесна потреба. Це спрага приналежності, спрага бути визначеним, бути включеним у ланцюжок бажань, у символічний порядок, де Інший чує і відповідає.

Тим, що Лакан завершує свій семінар не теоретичним підсумком, а поетичною метафорою, він робить жест поваги. Він визнає: є такі форми психічного досвіду, які можна тільки почути. Не пояснити. Не узагальнити. Тільки бути поруч, коли говорить чудовисько.

Це і є психоаналіз — не наука про докази, а мистецтво уважної тиші. Мистецтво слухати навіть тоді, коли мова приходить із ув'язнення, із гниття, з місця, де не було Іншого.

Коли Лакан наприкінці свого курсу наводить образ чудовиська, він ніби каже: ось до кого ми звертаємося, коли сідаємо в крісло аналітика. Не до раціонального суб'єкта, не до соціального агента, а до того, хто нявкає в порожнечі, і чия єдина гідність — бути голодним.

Бути аналітиком — означає не відвертатися від цього голоду. Не подавати фальшиву їжу інтерпретацій. А залишатися поруч, чуючи те, що не сказано словами.

І чекати, коли чудовисько — можливо — почне говорити не тільки про голод, але і про бажання.