Є почуття, які живуть у нас мовчки — як підводні річки. Вони течуть у темряві, приховані, майже забуті. Ми їх відчуваємо, але вони не мають форми, не знаходять імені. Вони тиснуть на нас зсередини, але залишаються беззвучними.

А потім трапляється зустріч. Хтось слухає. Справді, без захисту, без поспіху. І слова, вимовлені вголос, стають містком — від твоєї внутрішньої темряви до світла чужої свідомості.

У цей момент відбувається щось містичне й важливе: почуття оживає. Воно більше не блукає всередині тебе безпритульним. Воно визнане, почуте, прийняте. І вперше воно стає твоїм по-справжньому.

Але якщо немає того, хто чує...

Якщо твої слова впираються в глуху стіну — почуття стискаються. Вони вчаться мовчати, ховаються глибше, немов їх ніколи не було.

Ти продовжуєш жити, працювати, розмовляти — але всередині є заморожені ареали. У них зберігається все, що колись не було визнано: радість, якою не пораділи; біль, який не прийняли; гнів, якому не дали прозвучати.

І тоді ти вчишся придушувати не самі почуття, а самого себе. Немов зменшуєшся, стаєш менш живим.

Психоаналітичний простір — це місце, де почуття отримують право існувати. Коли ти говориш, а інший слухає — не оцінює, не радить, не квапить — відбувається повернення до себе.

Це повернення неможливе самотужки. Почуття стає твоїм лише тоді, коли хтось інший визнав його існування. Інший стає дзеркалом, в якому народжується твоє Я.

Так психоаналіз перетворюється на акт оживлення — тебе, твоїх слів, твоїх емоцій. У ньому зустрічаються тиша й мова, щоб повернути втрачені частини внутрішнього світу.

Бути почутим — означає існувати. Коли хтось здатний витримати, визнати, зрозуміти твій біль, твою радість, твій страх — все всередині набуває обрисів.

Іноді одне просте: «Я тебе чую» здатне повернути почуття до життя. А разом з ним — і тебе самого.