В історії думки людина стикалася з різними формами знання. Наука пропонує знання раціональне, емпірично підтверджуване. Філософія шукає універсальне, ставить фундаментальні питання і будує логічні системи. Теологія пропонує знання, засноване на вірі, пов'язане з трансцендентним. Проте з появою створеного Зигмундом Фрейдом психоаналізу виникає новий, парадоксальний тип ставлення до знання. Це знання, яке суб'єкт має, не знаючи, що він його має. Це знання несвідомого. Це — четвертий тип знання, сформульований у психоаналізі як «я не знаю, що знаю».

Людина як суб’єкт несвідомого

Для психоаналізу — особливо в його лаканівському розвитку — знання не є чимось, що тільки свідомість може артикулювати. Навпаки, знання проривається в застереженнях, снах, симптомах — у тих самих «провалах» мови і дії, де суб'єкт несподівано виявляє, що знає більше, ніж думав. Французький психоаналітик Жак Лакан називає це знанням несвідомого, яке існує, але не представлене суб'єкту безпосередньо. Воно приховане, розсіяне в означнику, закодоване в структурі мови, і в цьому сенсі суб'єкт перебуває в становищі носія знання, про яке він не знає.

Четверте знання як особлива форма досвіду

Якщо філософ знає, що він знає, учений може довести своє знання, а вірянин вірить в істинність знання, дарованого ззовні, то психоаналітичний суб'єкт стикається зі знанням, яке не можна ні раціонально пояснити, ні підтвердити досвідом, ні прийняти на віру. Воно виникає як відкриття всередині себе того, що вже було — як ретроактивна істина, що виявляється постфактум в аналізі. Це робить психоаналітичне знання не тільки унікальним, а й украй інтимним: воно пов'язане із самим способом буття суб'єкта.

Симптом як послання, адресоване самому собі

Симптом у психоаналізі — не просто страждання, не збій у системі, а форма листа, через який несвідоме говорить. Це лист, адресований самому суб'єкту, але доставлений без відправника. Аналіз дає змогу розшифрувати цей лист, розпізнати, що в симптомі міститься знання, про яке суб'єкт сам нічого не знав. У цьому сенсі психоаналіз — це робота з відновлення доступу до знання, яке завжди було, але ніколи не було усвідомлене.

Психоаналітик як свідок знання

Аналітик — не вчитель, не наставник, не той, хто повідомляє знання. Він — той, хто допомагає суб'єкту почути те, що він сам уже знає, але не може прийняти. Аналітик — функція Іншого, у присутності якого суб'єкт може висловитися, зустрітися з фрагментами своєї історії, і виявити у своїй промові ту істину, яку він ніс у собі, не знаючи про це.

Суб'єктивізація знання

Психоаналіз — це шлях не стільки до істини у звичному сенсі, скільки до привласнення власного несвідомого знання. Це шлях не до абсолютного знання, а до суб'єктивізації того, що вже міститься в симптомі, тілі, мові, фантазмі. Це і є парадокс психоаналізу як четвертого знання: не знаю, що знаю — але можу дізнатися, що я не хотів знати, і, можливо, прийняти це як частину себе.