Коли ми розповідаємо іншому історію свого життя, відбувається щось дивовижне: ми починаємо бачити своє життя нібито збоку. Цей процес створює необхідну відстань, яка дає нам змогу знайти свіжий погляд на власні переживання. Відстань стає важливим інструментом, що дає змогу відірватися від прив'язаності до реальності, побачити її з іншого погляду і, можливо, полегшити страждання.

Відстань. Коли людина занадто близько «приклеєна» до своєї реальності, вона стає її бранцем. Це нагадує комаху, зафіксовану шпилькою, яка більше не може рухатися. Подібна фіксація спричиняє емоційне напруження, посилює страждання і не залишає місця для нових інтерпретацій та перспектив. Однак можливість розповісти свою історію іншій людині дає змогу змінити кут зору. Історія перестає бути чимось непідйомним, набуває легкості, стаючи об'єктом, з яким можна працювати, який можна аналізувати і навіть розділити з іншим.

Полегшення та переробка. Ділитися своєю історією — це не просто говорити. Це акт переробки свого минулого, що дає змогу не тільки знизити тяжкість спогадів, а й звільнитися від егоцентризму. Коли ми розповідаємо, ми структуруємо хаос своїх емоцій, перетворюємо їх на зв'язний наратив. Цей процес дарує нам відчуття контролю над своїм минулим, робить його не таким страшним і болючим.

Психотерапія. Для психотерапевтичної роботи такий підхід стає основою зцілення. Розповідь про себе в безпечному просторі з аналітиком допомагає суб'єкту набути нового ставлення до свого минулого, прийняти його і побачити приховані зв'язки та сенси. Через розповідь аналізант відкриває для себе можливість відокремитися від болю, сприйняти його інакше й перенести свій погляд у майбутнє.

Цей процес змінює життя, допомагає перетворити травми і страждання на джерело нових сил і осмисленості.