Психоаналіз часто порівнюють з подорожжю вглиб себе, але цей шлях рідко буває простим. Аналізант починає розповідати про випадкові події, перескакує з одного спогаду на інший, ділиться, здавалося б, несуттєвими деталями. Але за цим хаотичним маршрутом прихована своя логіка.

Слова наполегливо кружляють навколо заборонених тем, не торкаючись їх напряму. Спогади, яких боляче торкатися, обходяться мовчанням або прикриваються довгими міркуваннями про щось стороннє. Мовлення петляє, немов не наважуючись увійти в кімнати, де зберігаються найважливіші переживання.

З іншого боку, є аналітик, якому доводиться вчитися зовсім іншому способу слухати. Його завдання — не вибирати, які слова здаються важливими, а дозволити їм звучати так, ніби кожне може стати ключем.

Це схоже на танець на слизькому паркеті: якщо аналітик почне слідувати тільки за однією мелодією, він втратить рівновагу. Йому потрібно утримуватися в стані, де увага не прилипає ні до окремої думки, ні до власного припущення.

Справжнє мистецтво аналітика — у здатності залишатися рухливим, але не втручатися. Він немов стоїть у центрі кімнати, дозволяючи словам пацієнта кружляти навколо й не намагається зловити їх за руку завчасно.

Але навіть досвідчені аналітики часом збиваються з цього ритму. Це трапляється тоді, коли історія пацієнта звучить надто знайомо, відгукується в особистих переживаннях або, навпаки, розбурхує власні ідеї. У такі моменти аналітик ризикує почути не пацієнта, а самого себе — і тоді танець завмирає: увага більше не вільна, а простір для несвідомого звужується.

Психоаналітична робота — це дивний і трохи несправедливий союз. Один учасник говорить, не підозрюючи, що його мова підпорядкована законам, яких він не усвідомлює. Інший слухає так, ніби за кожним словом стоїть щось більше, ніж просто розповідь.

Аналізант не може говорити вільно — його мова плутається, час від часу натикається на  супротив. Але аналітик зобов'язаний залишатися максимально відкритим, навіть там, де чує те, що зачіпає його власну вразливість.

Справжній аналітик не порушує цей тендітний ритм, не втручається в паузи й не поспішає з висновками. Він утримує увагу в стані, де будь-яке слово, навіть найвипадковіше, може стати дверима до прихованого сенсу.

Так виникає парадокс: свобода в цьому танці належить не тому, хто говорить, а тому, хто вміє слухати.